У відповідь на мою згадку про відмову у доповіді на OWASP Poland продовжується така дивна (для мене) реакція, що напевно ситуація вимагає пояснень.

По-перше, дивіться, як працює Call for Proposals (або Call for Papers чи просто CFP) на конференціях. Є період подачі заявок на виступ, протягом якого всі доповідачі, окрім запрошених “ключових” (keynote), ідуть на спеціальний сайт, на якому докладно описують, про що вони хочуть розповісти. Подаючи заявку, вони погоджуються на умови виступу: формат, обмеження по тематиці і формі, згода на запис та трансляцію, відшкодування частини, всіх або жодних витрат, вимоги до унікальності вмісту тощо. Зокрема, кожен із них погоджується віддати право вирішувати їхню долю Програмному комітету конференції.

Програмний комітет може бути частиною команди організаторів, а може бути незалежним – це коли його члени не беруть участь в організації конфи. Задача комітету – оцінити всі заявки, проголосувати (скажімо по шкалі 1-5) та дійти згоди щодо майбутньої програми. Що коїться за лаштунками ПК – велика таємниця, це свята святих будь-якої конференції, тому лізти туди з порадами чи рекомендаціями зась. І рішення ПК не оскаржують. Точніше, деколи оскаржують, але це є дуже поганим тоном.

По-друге, дивіться, які справи із контентом, тобто з доповідями. Попри сором’язливість та інтровертність представників нашої професії, відбою в заявках великі конференції зазвичай не мають. Тому ПК доводиться відмовляти, деколи багатьом. З різних причин: деякий контент відверто не вписується в концепцію конференції та не буде цікавий цільовій аудиторії. Деякі спікери вже доповідали по своїй темі та відео виступів вже є в інтернеті. В деяких випадках доставити доповідача на конференцію і назад буде коштувати настільки дорого, що організатори банально змушені відмовляти з матеріальних причин. А ще деколи в заявках пишуть таке… що зі спокусою відповісти відмовою без голосування доводиться боротися. Для довідки: навіть на NoNameCon 2019, конференції, якій аж два рочки, нам довелося відмовити майже половині бажаючих виступити. Що вже казати про розпіарені події з міжнародним ім’ям та традиціями?

Отже, по-третє, і це моя головна думка, відмова – це нормальна частина життя спікера. В цьому немає нічого образливого чи сумного, просто в когось була краща заявка, або когось “кинули” спонсори. Комусь може здатися, що я себе так заспокоюю, щоб дуже не перейматися через численні відмови. Але насправді це не так, я дійсно дуже по-філософськи ставлюся до реджектів. Тому що отримати реджект набагато легше та простіше, ніж його написати та надіслати. А такого досвіду в мене теж достатньо.

Мораль: якщо потенційна відмова Програмного комітету – це єдина причина, яка стримує вас від подання заявки на виступ, то це не причина. Насправді нічого поганого у відмові немає, навіть навпаки: кожна відмова це привід запитати обґрунтовану критику, тобто попросити пояснити, чому саме вам відмовили, та наступного разу взяти це до уваги. Але нагадую: в жодному разі не піддавайте рішення ПК сумніву – ось це справді табу на конференц-сцені.

Ще один важливий плюс відмов – це “приземлення” амбіцій та приборкування власного его. Тому що якщо тобі відмовляють, то напевно не такий ти вже й суперський доповідач в універсальному контексті, і не такий вже в тебе й цікавий матеріал, коли є з чим порівнювати. Іди і try harder.