Мені дуже пощастило працювати з Тарасом більше одного разу. Якби в професіоналізму була одиниця виміру, вона б називалася один Бобало.
Мені пощастило, що ми дружили. Тарас допоміг нам завантажити OWASP Kyiv, виступивши з доповіддю, після якої я потім всю ніч, день і наступну ніч переписував свої скрипти. Він допомагав просто так, завжди мав готову відповідь, відштовхуючись від якої все решту можна було допетрати самому. Більшість моїх робочих та особистих операційних практик – від налаштувань безпеки, до вибору месенджеру та VPN-у – я успадкував від Тараса.
Я дізнався про те, що в Тараса рак, перед найпершим NoNameCon-ом. За півроку до конференції він підписався провести воркшоп, кілька місяців потому надіслав повідомлення приблизно такого змісту: вибач, не зможу провести, бо в ті дати ще не закінчиться курс хіміотерапії. Ні, не так: знайди, каже, мені якогось головастого девопса з прямими руками, і я йому все передам, він проведе. Ми знайшли Стаса Колєнкіна, Тарас передав, Стас провів.
Ми пробували допомогти Тарасу, хоча всі люди дорослі, розуміли шанси. Грошима це не закидати, а що ще ми можемо? Ми зробили, що могли, і мені хочеться вірити, що ми допомогли Тарасу подовжити виграний в раку час.
Минулої осені Тарас погодився виступити на Антиконі, доповідь не записували – умова проведення заходу. В середу перед віртуальним NoNameCon цього року пише – ну ось, дожив, запускай в Zoom. Все на приколах, все із гумором. Потім ще відгук дав, подякував. А наступного тижня старого не стало.
Друзі, пам’ятайте, що це все тимчасово. Спробуйте використати цей час для того, щоб вас запам’ятали. Або просто спробуйте бути щасливі.